Режисер «26 ванних кімнат», «Книги Просперо», «Інтимного щоденника» приїхав до Києва повідомити про те, що кінематограф у його сучасному вигляді вичерпався й на глядачів чекає нова кіноера. Обґрунтуванню цього засновку, а також більш оптимістичним прогнозам щодо розвитку екранних мистецтв у напрямку мультимедійності й інтерактивності Грінуей присвятив свою лекцію в столичному театрі ім. Івана Франка.
Згадаймо початок кінематографа, приміром, у Радянському Союзі. Кіно було своєрідним медіумом для пролетаріату, тобто людей, м’яко кажучи, не надто освічених, у яких бракувало грошей і альтернативи щодо вибору розваг. Тож якщо в тебе мало коштів і ти не надто вчений, що ти робитимеш у суботу ввечері? Підеш до кінотеатру. Тому й більшість фільмів були розраховані на пересічну публіку. Такий кінематограф не апелює до інтелекту, натомість пропонує прості емоції.
Подібно до французьких режисерів першої половини ХХ століття, я хочу, щоб кінематограф був таким могутнім і надихаючим, як роман ХIХ століття, як твори Толстого чи Флобера. А таких фільмів нині дуже мало.
Із сучасними звуковими системами кіно може звучати так само дивовижно, як наприклад, Бетховен чи Моцарт. Натомість лише кілька моїх колег прагнуть цього. Розумієте, я хочу, щоб кінематограф був прекрасним, надзвичайним, щоб він взаємодіяв із глядачами на найвищому рівні. А це, звісно, амбітне бажання. І, зважаючи на походження кіномистецтва, зробити його таким особливо складно.
Від свого глядача я завжди очікую найвищих інтелектуальних здібностей, найтоншої чутливості. Я – єдиний режисер у світі, який ставиться до вас (глядачів. – У. Т.) як до розумних, розвинених та освічених особистостей. Це моя прерогатива – спілкуватися з вами на такому рівні, а ваша прерогатива – спілкуватися зі мною.
Вуді Ален казав: «Якщо ти обираєш героїв, будь упевненим, що це найкращі герої». Мої герої – це, наприклад, Ейзенштейн. Я вважаю його справді величним режисером і намагаюся наслідувати.
Я хочу робити цілковито автономне і самодостатнє кіно, яке було б не просто картинкою до книжки чи сценарію. Бо зараз це якраз і відбувається: сучасні фільми – здебільшого ілюстрації до текстів.
Технологія кінематографа себе просто вичерпала. На мою думку, проблема полягає в тому, що ми, режисери, спізнилися зі зміною ситуації. Настав час «покоління лептопів» – генерації, яка не задовольняється спостереженням, а прагне брати участь у процесі, яка хоче знімати стрічки самостійно. Молодь у захваті від власних ідей, порівняно з якими кінематограф надто старомодний і незграбний.
Сьогоднішнє кіно не комунікабельне. Ось я захоплююся творчістю Стенлі Кубрика. І вважаю «Космічну Одіссею 2001» геніальним фільмом. Цю стрічку треба переглядати тільки на великому екрані, з потужним звуком. Але я не зможу завтра по обіді подивитися шедевр Кубрика в жодному кінотеатрі. Натомість у моїй кишені лежить телефон із відеокамерою. І я маю можливість знімати своїх друзів і переглядати це десятки разів без жодних труднощів. Ось це я і називаю максимум комунікації. Звісно, в «телефонному режимі» втрачається масштаб, але останній компенсується свіжістю погляду.
Коли якесь мистецьке явище вичерпується, завжди залишається шанс, що його відродження буде напрочуд захопливим. Кінематограф майбутнього вражатиме більше, ніж сучасний. Зауважмо, що більшість ніколи не бачила німих фільмів – хіба з Чарлі Чапліном і Бастером Кітоном. Та на світанку кіно було зроблено тисячі стрічок, які для нас просто зникли! Так само занепаде і звукове кіно. Занадто багато непростих технологій потрібно, щоб його підтримувати і відтворювати.
Кінематографічний досвід – це передусім відчуття атмосфери та події. Сюжет зникає з пам’яті, розчиняється в дрібницях. Наприклад, сюжет «Титаніка», по суті, в його назві. Навряд чи ви пам’ятаєте, хто що кому сказав, хто що зробив, як взаємодіяли персонажі. З часом послідовність подій вивітрюється. Залишаються пев-
ні óбрази, композиційні ідеї, темпоритм, мінливість кольорів. І хоча публіка такими термінами не оперує, я вважаю, що саме на цьому слід зосереджуватися під час перегляду фільмів – на образному, атмосферному мисленні режисера.
Фільм навіть невисокої якості, що не викликає в нас особливих емоцій, не спроможний видобути з нас плач, крик чи страх, однаково цікавий актом споглядання, своєрідної медитації. У цьому він схожий на ікону.
Чого ми вимагаємо від кінематографа? Думаю, кіно глибше, ніж катарсис, більше, ніж сеанс на фройдівській кушетці, ширше за християнське співчуття чи епатажний ес-
капізм. Тому мені не подобається мода на реалізм. Йдеться не лише про різноманітні реаліті-шоу на кшталт «Старшого брата». Британські режисери, зокрема Кен Лоуч і Майк Лі, тільки й торочать про реалізм. Але навіщо мені посередництво кіно, щоб дізнатися щось про навколишню дійсність? Мій «реалізм» зі мною, тут і зараз. І фільм ніколи не зможе відтворити внутрішнє життя навіть однієї «справжньої» людини, бо кіно – штучний медіум. То для чого ж марно витрачати зусилля? На мою думку, кінематограф – це машина мрій. Голлівуд також на цьому наголошує. Але ми можемо боротися за мрії вищої якості.
За допомогою особливої кіномови режисери здатні робити дивовижні речі, проте сьогодні, здається, вони витрачають ресурси й зусилля марно. Більшість картин, що наразі виходять на широкі екрани, – посередні казочки на ніч з акторами, які старанно вдають, ніби на них ніхто не дивиться. Такі манера гри і стиль режисури давно застарілі. Це театр ХІХ століття. На жаль, ми, кіношники, відтоді зробили не так багато кроків уперед. У мене іноді виникає враження, що й тепер режисери оперують камерою, яка записує те, що відбувається в театрі.
Можливо, тому майбутнє кіно за мультиплікацією. Завдяки своїй специфіці вона здатна уникнути таких пасток.
Якщо ви ще не берете участі в SecondLife (тривимірний віртуальний всесвіт, який розвивають учасники гри. – У. Т.), обов’язково зареєструйтеся на цьому ресурсі. Це не просто забавка, це грамотно структурований кіберпростір. Наприклад, якщо ви маєте певні асоціації щодо стрічки «Титанік» і хочете відтворити себе в SecondLife відповідно до власних відчуттів, можете зробити свою копію з водою в легенях. Мене найбільше вражають тут варіативність асоціацій і фантазії. Я зареєстрований на цьому ресурсі давно, моє ім’я на SecondLife – Тулс Лупер.
Чотири тиранії руйнують кінематограф зсередини: тиранія акторів, сценарію, кадру і камери. Я витратив три роки на проект «Валізи Тулса Лупера» –
він якраз і став дослідженням усіх цих тираній. Джон Кейдж стверджував: «Якщо ти закладаєш у творі понад 20% новизни, будь обережним, бо втратиш 80% аудиторії». Проект «Валізи Тулса Лупера» випередив свій час принаймні на 15 років.
Ви ж дивитеся СNN? Якщо так, ви знаєте, що там є кілька ліній плину зображення: постійно змінюване лого; різноманітні карти та діаграми; рухома стрічка новин; коментатори зі своїми повідомленнями. Величезний обсяг інформації, яку, однак, ви сприймаєте адекватно, без серцевого нападу й непритомності. Ви не кричите: «Вимкніть це негайно, я більше не можу терпіти!». Отже, якось вдається таку різновекторність упорядкувати в голові. Як режисер я намагаюся пропонувати нову кіномову. Але занадто поспішаю, випереджаю очікування публіки– вона за мною поки що не встигає.
Щодо «Нічної варти», на мій погляд, вся інформація про цей фільм – на поверхні, й про жодну змову чи конспірологію взагалі не йдеться. Я вважаю, що такого явища, як історія, не існує. Є тільки історики. Не існує такого явища, як історія мистецтва, – є тільки історики мистецтва. Тож у цій стрічці я виступаю істориком мистецтва і пропоную вам мої тези щодо полотна Рембрандта.
Я не можу придумати іншої мети для мистецтва, ніж та, що є в усіх нас, коли ми народжуємо дітей. Передусім маємо потребу продовження себе в потомстві, бо цього вимагають наші гени. Мене тішить інше: релігійні течії можуть змінюватися щотижня, політичні віяння – щодня, а наш інтерес до мистецтва незмінний. Принаймні так було дотепер .
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/community.gif){kind=small}
torban_ua![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
orlando_exalted" і я бавилися пампушками, і.е. писали варияції на одну україньску пісню. 
Вже 24 місяці у Сімферопольському слідчому ізоляторі утримується політичний в’язень Ігор Коктиш. Білоруський громадський активіст зазнає переслідувань з боку білоруської номенклатури. 
