...коли дізнаєшся, що "предсмертний" стан був не просто відчуттям, а таки можливим предсмертним - вічуваєш себе героєм...
Насправді це цікаве відчуття, коли усвідомлюєш, що зараз закрити очі можеш востаннє. Що досить свідомість відпустити і вона не повернеться. Але при цьому знаєш, що житимеш... коли ти на грані і розумієш, що тобі не дадуть її переступити... така собі екскурсія на Край Світу.
Так, я схильна драматизувати... Але це не означає, що я це все не пережила! Бо ж саме так я відчувала.
Сьогодні знову снилось, що я - людина, яка помирає... яка врешті-решт таки померла. А вчорашній сон взагалі був дуже цікавим:
Невелике містечко. Йдемо вулицею... Передгрозова погода. Як я люблю грозу... А особливо як затихає все в очікуванні... Ніби ніхто не знає, що чекає, а ти знаєш! І весь світ придвивляється... до тебе.
Вітер здійнявся страшенний! Хоч сам дощ досить дрібний... Бив по шкірі. Варто було таки перечекати десь. Ми забігли в приміщення схоже на гараж... Там вже було чоловік 30...
- ... кулевидні блискавки. Всюди... - до нас донеслось, щойно ми ввійшли...
Я ж стільки чула про них! Я так боялась цього в дитинстві. Невже зараз муситиму стикнутися з цим феноменом?.. Я сама вибігла на вулицю... І почула це дзижчання. Всюди. Монотонне. Смертельне... безкомпромісна смерть.
Повернулась назад в гараж... Невзмозі повирити, що це кінець.
- Ви можете повторити? - попросила я...
До нас повернувся чоловік років 50. І пояснив, що цього разу гроза породила неймовірну кількість кулевидних блискавок. Ніби Світ приступив до масового винищення людей. Їх так багато, що уникнути їх майже не вдається, бо шквальний вітер буквально бомбить ними місто. Але якщо ми вийдемо всі гуртом після грози і підемо дуже швидко, то створимо певний потік повітря і є вирогідність, що хоч хтось дійде живим.
Поки вирішувався напрямок маршруту гроза таки минула... І дзижчання, яке раніше глушилось шелестом листя і дощу тепер проникло всюди. Неживе. Чуже. Вбивче.
Ми вийшли, тримаючись за руки. І почали просуватись безлюдним містом.
Але наші плани не хвилювали природу... Все сталось інакше і блискавки почали буквально атакувати оточуючих мене людей.
Вони, обпалені, падали замертво. Беззвучно...
Я заплющила очі, почала молитися... Йшла, міцно тримаючи лівою рукою людину, яка була зі мною... Я чула свої слова, дзижчання блискавок та звуки падаючих тіл. І тут я відчула їх зовсім поряд... Ще щільніше заплющила очі... І молилась... молилась... Раптом я відчула як пече ліва рука... Вони обпалили мені руку, якою я тримала людину. Вони вбили і її.
Я йшла сама. Не дивлячись куди. Посеред смерті. І знала, що дійду. Пройде вічність, але я дійду. |
![[info]](http://p-stat.livejournal.com/img/community.gif){kind=small}
tereveni
Але цікаві відчуття при цьому виникають. І людям приємно. І для себе якось так цікаво. Проте ніколи не дам чайових якщо сервіс буде поганим.
Я навчаюсь на останньому курсі університету і зараз у нас проходить педагогічна практика.
Тому доводилось постійно себе гальмувати, щоб вони хоч трохи щось запам’ятали.
curious![[info]](http://p-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
