Тихо оратори, Ваше слово – Товаришу Мирний Атом!
Панство, скажіть, навіщо нам НАТО, коли попри всілякий здравий глузд, кривавих кавказьких хлопчиків та невгамовного сусіда, який, щось нескладно вигукує про миролюбство, затято розмахуючи сокирою, яку, забризкано, речовиною, що дуже нагадує чиїсь мозок, майже половина наших співвітчизників, детермінована - чи то вживленими, за кращими рецептами школи Павлова «суслівськими» зовнішньополітичними рефлексами, - чи то певним набором національно-притаманних рис, скерованих шукати серед любої бійки самого здорового та брутального бугая, та улесливо підбадьорювати його на подальші бойові звитяги, задовольняючись мозахістичним щастям від болючих, але все ж не смертельних стусанів «старшого товариша», разом з тихою радістю потовкти ногами непритомну жертву, й чути не хочуть про вступ туди? Незважаючи на весь неповторний колорит та видиму екзотичність Мадам-з-Вітреним-Прізвищем, її потенційний електорат є набагато ширшим, ніж то може здаватись з першого погляду, й незначні, на щастя, її успіхи на політичному подіумі є лише слідством того, що все ж таки, свідомій більшості, важко, в першу чергу, самим собі признатись у таємній пристрасті до подібних збочень, особливо поданих у неповторній фірменій карикатурно-гротескній блюзнірський обгортці. Певні сподівання на силу логічних переконань, PR, та роз’яснювальну роботу, показали повну неспроможність, реально змінити співвідношення публічних уподобань, що абсолютно не є дивним, з огляду на глибоко фізіологічну їх природу. Та й які доводи може сприймати, податлива до болюче-знайомих владних окриків, свідомість, вихована на кремезній кирзі радянської концтабірної лексики, що заворожено мліє у нападах застарілого «стокгольмського синдрому», перед приголомшливими зразками зухвалого «конкретно-оруєлівського» словоблуддя, яке без зайвих роздумів називає морську блокаду «допомогою біженцям», бомбардування чужих територій «гуманізмом», а анексію «піклуванням про суверенітет сусідів»? І чи варто підвищувати рівень напруги спробами просунути логічне рішення у полі «жіночої логіки» надзвичайно високої потужності, суспільства, центробіжні тенденції якого, й без того сягають загрозливих значень? Риторика, безперечно, є величним здобутком людства й дуже приємно, мабуть, іноді, під захоплені погляди інтелігентних панянок, вміти складно, з посиланнями на римське та прецедентне право, доводити неправомірність злочинних дій відморозка-рецидивіста, коли останній, у супроводі кількох міцних правоохоронців, знаходиться за міцними гратами у залі суду, але цей улюблений братами-лібералами талан, не завжди стане у пригоді під час несподіваної зустрічі з хижаками темних нічних перевулків. Можна, звичайно, впадати у розпач, фаталістично сподіваючись на подолання випробувань шляхом реалізації успадкованої доброї карми, або сумирно втішатися класичними християнськими заходами у вигляді підставлення по черзі правої й лівої щоки, та решти анатомічних причандалів по-черзі, до повного задоволення усіх можливих потреб нападника, проте, попри всіляку повагу до духовних звитяг з непротивлення злу, які впору прихильникам екстремальної аскези та окремим шукачам містичних істин, для господаря, чоловіка своєї дружини, та батька дітей, подібна поведінка, здається не дуже конструктивною, а наслідки її гарантовано ляжуть рабським тавром на майбутнє, як самого «непротивленця», так і його нащадків. Й не треба вигадувати велосипед. Старе американське прислів’я каже про те, що хоча Всевишній створив людей фізично різними, містер Кольт урівняв їх у правах. Та хоч, як би, не позіхали окремі особистості з приводу пекельної природи атомного озброєння, безперечним є факт, більш ніж піввікового перемир’я, між власниками цього «останнього аргументу», попри усіляке різномаїття інтересів, ідеологій та стратегій.
Свого часу, Україна, у не вповні зрозумілому, романтичному пориві, позбулась свого ядерного арсеналу, сп’яніла від негаданої та омріяної віками волі, сповнена сподівань на невідоме, світле та чисте життя, вирвавшись, з, на мить ослаблих, цупких «братерських» обіймів, що більше нагадували захват-удушення з асортименту бойового самбо. Позбулась, під голосні гарантії захисту її суверенітету, та з непохитною вірою у пріоритет міжнародного права. Чи є тут хтось зараз, хто вірить у пріоритет цього права над «трубопровідним», «суверенно-демократичним», «реал-політичним» чи будь яким іншим правом, яке загалом можна називати просто «правом сильного»? Чи має ще хтось, хоч найменші сумніви, хто саме, буде наступним пацієнтом для чергової «операції з примушення до миру», яка вже старанно готується під хрипле каркання чорних Грачів, та «помірковану» продажність більшості політичного «середнього класу»? Чому б не скористатись практичним досвідом мудрої маленької держави на узбережжі Середземного Моря, що з самого початку свого існування, знаходиться у тісному кільці «братерських» народів, які на державному рівні наголошують нагальну необхідність безкомпромісного фізичного знищення її з лиця землі? Без зайвої риторики, не сильно турбуючись про офіційне визнання, проте й не заперечуючи очевидного, навчена гіркими тисячоліттями страхітливих поневірянь свого народу, країна ця, тихенько пестячи у кишені свого ядерного кольта, досить впевнено собі почувається, вже пів сторіччя, знаходячись у тісному кільці представників одіозних релігіозних «демократій підвищеної суверенності», носіїв усіляких «високодуховних» особливих місій зі знищення інакомислячих, правителі яких, старанно ляскають зубами та бризкають слиною, біснуванням відволікаючи власне населення від економічних злигоднів.
То що саме заважає Україні, скориставшись з доброго прикладу, почати жити без зайвої напруги, впевнено, та відповідно до конституційно проголошеного позаблокового статусу, який, є дійсно, найбільш відповідним до колективної свідомості її мешканців? Міжнародний осуд? Тож не треба ні заперечувати, ні зайвий раз стверджувати, можна, навіть, насправді, бомби й не мати – а так, контрольовано «злити інформацію»… Технічні можливості? З цим у нас все гаразд – галузь одна з самих розвинених у країні.
Міжнародне право, якщо навіть воно й коли існувало, смертельно поранене у Косово, сконало в нас на очах у Грузії, під одноманітний акомпанемент нескінченного базікання ситих бюрократів у Раді Безпеки ООН – чи не варто врешті решт, усвідомити це, й перестати жити ілюзіями?